Іван харитонович рахує секунди у камері під повітряною тревогою
Січень 2025-го року. Іван Харитонович вже давно втратив точний лік часу, і не пам'ятає яке сьогодні число. Та і це не важливо. Зараз важливі тільки секунди. Він рахує секунди:
- 7191, 7192, 7193, - шепоче сам собі Ванька.
- ПОВІТРЯНА ТРИВОГА! - у сиру камеру Івана вривається двоє кремезних чоловіків, скидають його з нар і починають бити, - Пора на допит, Ванька!
Івана ведуть довгим темним коридором, потім сходи і ще довший але вже тепліший підвал. Проходячи кожне з десятків сірих металевих дверей він чув стогони, ниття і тихий шепіт “За что!”. Іван вже звик до цього, але все одно його охоплював страх. Скоріше всього, це був підвал СБУ, він про таке читав у газетах. Ці кімнати називають пунктами зламності. Вони переповнені військовими злочинцями, які чекали перевезення на судове слідство у Гаазі, яке вже триває більше року. Кожен тиждень у маленьких віконичках дверей він бачив нові лиця, які сумно дивились на нього. Їх допитували і потім перевозили, усіх крім нього і ще кількох десятків бідолаг з нижнього підвалу. Чому їх не перевозили у Гаагу Іван не міг зрозуміти, адже нічого особливого він не зробив.
Івана завели у кімнату слідчого. Посередині кімнати за столом сидів офіцер СБУ, як це було 2 години тому і 4 години тому і 6 годин тому.
- Вітаю, Іване Харитоновичу. Сідайте. Всі питання ви і так знаєте, розказуйте з ким ще розробляли ракетний комплекс Кинджал. Імена, адреси, будь яка інформація, яка допоможе нам їх знайти. - вічливо звернувся пан офіцер.
- Паймітє, я уже вам расказал про всє кого знал, я больше нікого нє знаю, чесно, я больше так нє могу! - схвильовано пропищав Ванька, - Я больше нічєво нє знаю, я простой інженер, я нікаго нє убівал, пачіму ви каждиє два чяса меня поднімаєтє кажниє 2 чяса і бйотє і ето уже трі мєсяца? За што? Я нє вінават. Атпустітє міня у Гаагу, пусть міня там судят... Ілі просто убєйтє міня, нєту больше мочі тєрьпєть еті мукі!
- Ти не заслуговуєш на смерть! - крикнув офіцер і різким ударом в лице повалив Івана на підлогу, - Якщо ти досі не зрозумів чому ти тут, то і не зрозумієш! Відведіть його у камеру. Відбій повітряної тривоги, мерзото!
Івана вивели з кімнати і повели назад до нижнього підвалу. Він гірко плакав і сльози текли по гавайці, у якій СБУ його викрало з аеропорту в Тайланді, де Ваня переховувався. Він не розуміє чому до нього таке ставлення. Тут у підвалах повно вбивць і гвалтівників, але ні до кого немає такого жахливого ставлення як до нього та інших ув'язнених у нижньому підвалі. У сусідніх камерах були інженери КБ, з якими він проектував ракети, ще він познайомився у камерах з працівниками Головного обчислювального центру Генштабу ЗС РФ, які програмували ракети. В самих дальніх камерах сиділи пілоти стратегічної авіації та бомбардувальників. Це було несправедливо і незрозуміло, чому їх кожні дві години будили криками “Увага! Повітряна тривога!”, били і залишали у камері сказавши “Відбій повітряної тривоги”.
Іван увійшов у свою холодну камеру, закрились двері, він сів на нари і заплакав ще гіркіше. Йому навіть не дали ніяких гострих предметів чи хоч простині, щоб змайструвати вірьовку для повішання.
Єдине гріло його душу, тут був ще один поверх нижче, де було кілька камер, звідки він чув знайомі голоси. Сьогодні він чув як там зі свинячим писком верещав Соловйов і благав, - “Только нє яйца, пожалуйста, только нє яйца!!!”. Івану погано, але комусь було гірше і з усмішкою на лиці він заснув, у нього було ще півтори години до наступної “Увага! Повітряна тривога!”
@OstanniyCapitalist