НОБЕЛІВСЬКА ПРЕМІЯ З ЕКОНОМІКИ 2025 РОКУ: ПОВЕРНЕННЯ ДО ВИТОКІВ ТЕОРІЇ ЗРОСТАННЯ
Цьогорічна Нобелівська премія з економіки повернула фокус до витоків економічної теорії зростання — до питання, що саме робить суспільства багатими, а їхні економіки — здатними до тривалого розвитку. Премія була присуджена трьом дослідникам, чиї роботи присвячені ролі технологій, інновацій та знань у формуванні довготривалого економічного прогресу. Серед них особливо вирізняється постать Джоеля Мокіра — історика економічної думки, макросоціолога та одного з небагатьох сучасних учених, які поєднали історичну перспективу з формальною економічною логікою.
На відміну від деяких останніх лауреатів, чиї відкриття часто відповідали політичним очікуванням чи актуальним соціальним запитам, цьогорічне рішення Нобелівського комітету виглядає як повернення до фундаментальної науки. Мокір не формулює політичних маніфестів і не створює медійних гасел. Його внесок — у відновленні інтелектуальної тяглості між економічною історією, соціологією знань та моделями економічного зростання. Саме така синтетична оптика дозволяє розглядати розвиток не лише як рух показників ВВП, а як еволюцію ідей, технологій і суспільних інститутів, що роблять інновацію можливою.
ДЖОЕЛЬ МОКІР І МЕЖІ МІЖ ДИСЦИПЛІНАМИ
Мокір працює на стику трьох галузей — економіки, історії та соціології. Його цікавить не поточна динаміка ринку, а тривалі закономірності, що визначають напрямок цивілізаційного розвитку. Він вивчає, як суспільства створюють, поширюють і перетворюють знання у практичні технології — і чому цей процес відбувався успішно лише в деяких історичних умовах. На відміну від класичної моделі Солоу, де технологія розглядається як зовнішній чинник («чорна скринька»), Мокір прагне зрозуміти, що саме в культурі, інститутах і мисленні робить появу інновацій системною, а не випадковою.
Його підхід перегукується з моделями Барро, Сала-і-Мартіна та Асемоглу, але виходить за межі чистої макроекономіки. Якщо Асемоглу й Робінсон у «Чому нації занепадають» та «Вузькому коридорі» показали, як інститути визначають межі свободи і сили держави, то Мокір пояснює, як ці інститути впливають на виробництво ідей — як із них народжується технологічний прогрес.
«Важіль багатства» (1990): історія як економічна лабораторія
Перша відома праця Мокіра — «The Lever of Riches» («Важіль багатства», 1990) — з’явилася в час, коли неокласична теорія зростання домінувала в академічному мейнстримі. Мокір запропонував розглядати історію технологій не як послідовність винаходів, а як соціальний процес, у якому головну роль відіграє не лише наука, а й інститути, стимули, цінності та навіть культурні уявлення про працю й знання. На відміну від популярних тоді спроб знайти «чарівну причину» європейського злету — права власності чи торгівлі, — Мокір побачив у розвитку технологій результат складної еволюції середовища, де ідеї мали шанс стати інноваціями.
«Дари Афіни» (2002): культура знання як рушій прогресу
У книзі «Gifts of Athena» («Дари Афіни», 2002) Мокір розвинув цю думку далі, висунувши тезу про «корисні знання» — інформацію, що поєднує теоретичне розуміння світу з практичними навичками виробництва. Саме цей синтез — між наукою й ремеслом — зробив можливою промислову революцію. Мокір показав, що економічне зростання не є автоматичним наслідком накопичення капіталу, а вимагає інституцій, які забезпечують обіг знань, толерантність до експерименту й довіру до раціонального пошуку. У цьому сенсі він став одним із перших, хто поєднав культурну історію з економічною динамікою.
Останній Капіталіст | MonoBase | Twitter | Instagram | FB