24 бригада пішла на прорив щоб вирватись з южного котла
Архів.
«Сьогодні 6 серпня...
Для багатьох, і для мене також, це другий день народження.
Саме 6-го серпня, рівно рік тому, ми - 24 бригада, разом з іншими підрозділами пішли на прорив, щоб вирватись з "южного котла"...
Ми так і не дочекались "зелених коридорів" Порошенка, підтримки авіації і тд. Ми були настільки виснажені, що у нас було одне в голові "або зарас, або ніколи..."
Наша машина БМП, йшла одною з перших, для того, щоб на висоті зайняти бойові позиції, та в разі бою прикривати колону, яка буде виходити з оточення. Але як тільки ми розмістились на висотці, бісові супостати почали пристрілюватись по нам. Третій залп був практично прямим попаданням по нашій БМП. Наш екіпаж з першими пораненими залишається без броні- пішки.
І тоді, по цим координатам орки почали смалити зі всього, мабуть, що у них було. Нам нічого не залишалось як пірнути в "зельонку". При такому густому обстрілі, командування приймає рішення змінити маршрут, і розвернути колону... без нас.
З одного боку я їх не засуджую. Ми були вже пристріляні. І продовжити рух тією дорогою було дуже ризиковано.
Ми залишились самі... 12 чоловік бігали по посадці, як кролики на полюванні. Їхня артилерія рівняла посадку з землею. Я не знаю скільки часу це продовжувалось, банально глянути на годинник не було часу, настільки густо клали снаряди...
Не буду говорити за усіх, скажу за себе, я вже розумів, що ми з тої "зельонки" не вийдем, але були поранені, яких ми мали підтримувати, і з криками "МИ ВИЛІЗЕМ З ТОЇ ЖОПИ, ТРИМАЙСЯ БРАТУШАНЯ, ПОБІГЛИ", ми не знали куди, але бігли... Бігли вправо - там вибух, розвернулись, побігли вліво - там також вибух, вибігли на поле - горить пшениця і полум'я находить на нас... ми знову в посадці. Знову чуєм свист, знову залягли, а перед очима, немов фотографії бачиш своїх дітей, дружину, батьків...
Серед тої пилюки, запаху пороху та постійних вибухів почувся звук проїзджаючого УРАЛу. Спочатку ми не дуже хотіли виходити, думали пішла зачистка, піхота. Але потім ми зрозуміли, що шансів у нас і так практично нема. Що має бути - то буде...
Залишивши одного бійця з пораненими решта побігли в розвідку. Це був наш УРАЛ який відбився від колони- у нас потекли сльози. Ми забрали поранених та під обстрілом ворожої артилерії, на ходу, позастрибували в цей УРАЛ. По дорозі машину накрило градом, усі вціліли, їхали на пробитому колесі, їхали без зупинки, усю дорогу нас намагались зрівняти з землею. Ми далі не зупинялись, перша зупинка була вночі на якомусь блок пості, де нас швидко заправили і ми поїхали далі, колеса уже не було взагалі... Кінцева зупинка Солнічне, 4 година ранку, ми усі налякані, втомлені, голодні і виснажені...
До нас підійшов якийсь солдат, глянув на нас, похлопав по плечу і сказав "спокойно ребята, вы на "большой земле", тут не стреляют"...
Ці слова я буду пам'ятати довго...
Ми цілий ранок не спали. Нас зігріли гарячим чаєм, але нам було не до сну, з цілої колони нас приїхало декілька машин. Ми не знали що з рештою, де вони і коли приїдуть. Ми просто сиділи і дивились на дорогу.... Аж раптом, приблизно о 9 годині на горизонті появились перші "коробочки". З часом приїхали ще декілька. Цілий день ми зустрічали наших, не знаючи хто приїде, а хто ні...
Наш екіпаж, який протоптав посадку, в доль і поперек і чудом вцілів:
Валєра взводний, Іськів Юра, Бурачок Андрій, Ігор "Бублік", Віталік "Воєнний", Вова "Мультік", Іван, Ваня, "Німець", Тарас, "Сеня", і я =))
Дякую 30 бригаді яка, хоч якось прикривала нас, залишками боєприпасів вела вогонь по оркам. Дякую десантникам-медикам, які після переправи під обстрілом надали першу медичну допомогу нашим пораненим. Дякую блокпостам, які на ходу закидували воду та цигарки. Дякую тому вояку, за його слова про "большую землю". Дякую тим, хто молився за нас, чиї молитви не раз нас рятували, будучи в сантиметрах від смерті. Дякую рідним і близьким, які чекали нас.