Боєць 110 омбр Віктор Біляк про свою службу в бригаді та ситуацію на опорному пункті «Зеніт»:

«Текст. "110 ОМБР, ІДИ НАХУЙ!"
За останні кілька тижнів, це сама поширена фраза в думках. І хоч мені не подобається подальший текст, бо звучить як ниття (хочеться ж бути незламним воїном), але треба висловитися та дійти до висновків. Знаходжусь на межі написання відмови, якщо відверто. Це у нас зараз в тренді.
Багато що було, за весь цей час, а саме, від кінця березня 2022 до сьогодення. А це на хвилинку, знаходження на лінії зіткнення на протязі 22 місяців. Ротація, ні не чули. Ну добре, ми змирились, окей, програли нас в карти, служим. Але всьому має бути межа. Тук-тук!
За певних умов, ми ще б змогли якось вести ці війни нескінченності. Але ні, зовнішні та внутрішні фактори перейшли і так розтягнуті межі. Тому, по відчуттях, доживаємо останні свої дні, тут на позиціях.
Зовні це противник, це війна, це зрозуміло. Вели війну з противником по фронту, взагалі без проблем. Окей, тепер ще лівий фланг, добре, якось буде. О ні, тепер і правий фланг. Ну в нас хоча б є тил! Почали нападати ще й ззаду. Агов, невже це не дзвоник?
Напад зі всіх сторін, це як перекриття кисню і так потопаючому. Логістика мінус. Ресурс не доїхав, солдат увійшов в дефіцит. Та й незрозуміло, а що його взагалі до цього живило. Бо розклад такий, що як виїхав один раз у відпустку на 10 днів, то вже за щастя. То я "щасливчик", що в таку відпустку з'їздив, так ще й потім уламки шиєю зловив. Місяць дома, кайф. Була ще практика виїзду в цивілізацію на кілька днів. Тим хто домовився. Я домовлявся, кілька разів їздив. Хто мовчав, той ніде не був. Але це не панацея.
Оце ми несем службу, весь цей час. Доречі, люди вже ж давно не ті, що були на початку. 80% так точно. Ну бо зі взводу я один залишився. А з роти то "на пальцях" можна рахувати. Своєрідна ротація. Ще б рік до 36 місяців, ага, ага.
Само собою завжди був брак підтримки "старшого брата" та засобів для ведення піхотної війни. Але хоча б давали можливість будувати нам ті кляті шалашики, та рити нори. Ще залишались зусилля, та логістичні можливості, щоб і колоду принести і мішків понабирати. І то при тому, що середній вік мужиків 40-45. + букети хронічних.
Зараз все значно гірше. Сильний дефіцит кадрів. В кого що ломилося, то поломилося остаточно. Перевага противника нікуди не поділася, а тільки розширилась. Наше, майже оточення подарувало противнику нові сектори стрільби. А укріплень вже майже не залишилось. Нових точно не буде. Будуть даремні жертви. До останнього бійця. Хтось отримає підвищення. Переміщення на війні скрізь вночі. Але ж настав новий етап гонки озброєнь. Нічні дрони дуже добре наводять на нас все що тільки можна. Арта, техніка, нічні камікадзе. Вийдеш, побачать, то зразу дають відмашку завжди готовим кулеметникам, РПГшникам та йобаному снайперу, який вже купу людей виніс. А виїзд, то ще важче. Все тримається на залізобетонних яйцях нашого водія. Та корчах, які ми самі купуємо та ремонтуємо. Що ще. Як тільки почали нести перші втрати, так зразу почався в нас штатний хаос. Від режиму несення служби де юре, ми остаточно перейшли на де факто. На даний момент, по факту, в нас немає роти, є ротний опорний пункт. Немає командира роти, а є "старший". Взагалі ненавиджу це поняття, бо самому довелось його поносити. Старший на нижчих рівнях, то коли щось потрібно, Вітя, а як щось не подобається, іди нахуй. То нема кароч ротного, заступник в пройобі. Зате заступник з морально-психологічного появився недавно. Якраз є кому рапорта на відмову приймати. Командирів взводів, головних сержантів, командирів відділень нема. Є старші. І то, більшість останній тиждень війна вже мінуснула. Незнаю, може ще в один наряд схожу, і пущу цей потяг під відкіс. Не дочекаюсь переводу в Азов. Покину Кузю. Та стану злочинцем. Якщо доживу.»