У іванівському остаточно згадали про тих хто сидів в підвалі

У моїх «копиздичів» є обличчя, і це тіпи, які 40 днів сиділи в підвалі, оточені підарами з усіх боків, а ми ніяк, ніяк не могли до них дійти.

У моїх «копиздичів» є ім'я, від якого у багатьох пробіжить по спині легкий холодок або заболить щось в душі. Іванівське.

«ІванИ».

В «Іванах» я остаточно викупила, що коли смерть вже дивиться тобі прямо в потилицю, ніяке життя не проноситься перед очима. Ти просто думаєш «блядь, я зараз тут закінчусь». І потім, сухо — «шкода».

«Івани» — це знати, що на наступному газі фільтр протигаза здасть, а наступна граната вас підпалить. Задихатися в пастці погреба, намагатись пробити хоч якийсь вентиляційний отвір і зрозуміти, що над тобою метал.

«Івани» — своя і чужа арта падає приблизно в одне місце.
«Івани»... за три секунди три хати припиняють існування.
По склу поруч ходить ворог, і вибір є лиш між тим, — прийняти бій в підвалі, чи вибігати на милість долі під чуже небо.
Нам пощастило, пощастило вже вкотре. Їм — ні.

«Івани». Чотири чужих дрона в небі, міна перед їбалом, поранений напарник в колодязі, крик трьохсотого з кущів, надтріснутий  голос його побратима — «нашого, нашого теж витащіть, умоляю, він важкий, 90 кг, але заберіть, заберіть».
Скид під ноги, метрів п'ять, знову дурний фарт, ні подряпинки.
Рукав в чужій крові.

«Івани». Сірі-сірі «Івани».
Повернутись туди після того, як ти там ледь не скінчилась. Помилятись не можна. Помилка в азимуті, неправильний крок вліво — підари, вправо — підари.
Лежати в посадці, дивитись на хижий силует села і вмовляти себе «ще хвилиночка, ще сигарета і я піду».

«Івани». Піхота сороковий день в оточенні, ви б'єтесь лобом об село, відступаєте, губитесь, міняєте трьохсотих... і не можете дійти.

«Івани». Дорогою туди лежать трупи. В основному підари, вони вже тримали це село. За кілька походів виробляється дурнувата звичка із ними балакати. Раз по раз під ногами трапляється свій. І слова застрягають в горлі, і що тут скажеш? «вибач, братік» — і подалі, подалі звідти.

«Івани». Кожні сто метрів як рулетка, кожна година як ціле життя.

Інколи мені здається, що в березні Іванівське все ж мене проковтнуло.
Мене розщепило стволкою на тому городі, чи посікло в тім погребі, чи підари з бехи, які висадились прямо у нас під носом, таки виявились розумнішими і встрягли в контакт, чи пішли на ту вулицю, чи той скид не був бракованим, чи та 82-ка впала трошки правіше.

А все інше лиш страшний сон, який не закінчується.
І десь там, в «Івани», хтось теж вітається із моїм тілом.
І навколо нереально яскрава зелень.
І над вбитим селом попри все щоранку встає сонце».