Врегулювати цю проблему можна було виключно збільшуючи обсяги імпорту.
Навіть в часи найбільшої відірваності від світу Радянський Союз був представлений на світовому ринку. Однак, досі це були тільки ресурсні товари, міжнародну економіку радянська промисловість не дуже цікавила. І радянський уряд (в особі А.І. Мікояна) був повний рішучості виправити цю ситуацію. А.І.Мікоян, призначений Народним комісаром внутрішньої та зовнішньої торгівлі СРСР саме після пер-шої кризи платіжного балансу, весь час, починаючи з другої половини 50-х років і до своєї відставки у 66-му році, безупинно просував експорт СРСР. Його успіхи і невдачі повністю сформували розвиток економіки СРСР та пізніше економіки РФ, яку і в наші дні можна з впевненістю назвати «Економіка імені Анастаса Івановича Мікояна». Він її автор і архітектор.
А.І.Мікоян відчайдушно прагнув вразити світ продуктами радянської промисловості. Весь згаданий вище час він постійно зустрічався з представниками капіталістичних країн і продавав їм радянські товари. Підкуповуючи привабливими умовами, таке просування мало успіх на перших порах. Але отримавши перші партії товару, покупці відзначали вражаючу низьку якість і невідповідність початковим умовам (Наприклад [1] [2]). Нових угод не заключалося. Насправді, такі проблеми були не тільки у промислових товарів. Навіть ресурсні товари на міжнародних ринках стикалися з проблемами. Сталого джерела валюти у СРСР поки що не було.
Паралельно з цими подіями безпрецедентно зростала економіка західноєвропейських країн. Це позначалося на енергоносіях, попит на які у Європі стрімко зростав. Європейці потребували нових постачальників, оскільки мало місце фактично монопольне положення британських і американських компаній. І це був шанс для Радянського Союзу.
Однією з перших країн, з якою почалися перемовини, була Італія. У 1958 році був підписаний перший контракт, а в 1962 відбулося перше постачання нафти в Італію. Варто зазначити, що це була не проста угода, а «нафта в обмін на труби». За постачання 12,5 млн тон нафти Італія була зобов’язана надати 240 тис. тон труб великого діаметру, дизельні двигуни, синтетичний каучук та трубопровідне обладнання, які в майбутньому були використані для збільшення поставок енергоносіїв в Європу (в першу чергу – для побудови газопроводу через країни-сателіти в Східній Європі та пізніше – Трансавстрійський газопровід). Через 30 років після початку індустріалізації, СРСР не був здатен забезпечити себе подібними речами і навіть у виконанні експортних поставок енергоносіїв не був самодостатнім.
Однією Італією успіх не обмежувався. СРСР був зацікавлений у розбудові економічних стосунків з локомотивом післявоєнної Європи – ФРН. Через вето США на поставку труб із сталеливарних заводів Рейн-Руру, запроваджене в 1962 році, економічні стосунки між країнами перебували у стагнації протя-гом цілого десятиліття. Але навіть в таких умовах у 1963 році представникам Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР та приватних компаній ФРН вдалося домовитися про експорт обладнання та експертизи для нафтопереробної галузі. Після декількох років ФРН та СРСР змогли обійти вето, а з 1970 року – почалося постачання газу напряму. З того часу оборот торгівлі між країнами суттєво зріс.
До початку нафтової кризи 1973-го року СРСР закріпив своє становище як ключового гравця на ринку енергоносіїв (в першу чергу – природнього газу) в Європі. Це дозволило Європі значно простіше пройти проблеми кризи 70-х років (порівняно з США) і нарощувати свій промисловий потенціал, а та-кож сприяло відновленню її геополітичної суб’єктності – співпраця з СРСР завжди була проблемою у стосунках між США та континентальною Європою.