У маріуполі загинув головний сержант віктор архитко йому назавжди 45 років

​​💔 Головний сержант Віктор Архитко на псевдо Циган загинув 12 квітня 2022 року в Маріуполі на Донеччині. Воїну назавжди 45 років.

Віктор народився 2 грудня 1976 року в місті Ланівці Тернопільської області. Ім’я йому обрала старша сестра Галина. У 1980 році родина переїхала до Рогатина на Івано-Франківщині. Там Віктор закінчив школу №2 – нині ліцей імені Братів Рогатинців.

"Ніколи не капризував, був спокійним, задумливим, маленьким мрійником. Брав участь у святкових заходах, добре знав математику, любив читати. Біля нього завжди збиралося багато дітей: Вітя розповідав їм історії з книжок або вигадував свої. Його неможливо було насварити, бо все переводив на жарт. Любив природу, тварин, особливо котів і собак. Йдучи зі школи, міг годинами стояти біля потічка, вдивлятися у дерева, слухати шелест листя. Здавалося, що він розмовляє з природою. Коли подорослішав, то найбільше любив риболовлю, гуляти лісом і збирати гриби", — розповіла мати Марія Йосипівна.

Віктор закінчив Рогатинський аграрний коледж, а згодом і Чернівецький технікум залізничного транспорту. У 1994 році проходив строкову службу в танкових військах.

"Коли приїжджав до мене на вихідні – це було справжнє свято. Син привозив різні продукти й дуже смачно готував: голубці, солянку, розсольник, борщ", – поділилася спогадами мати.

Працював залізничником у Ходорівській дистанції колії ПЧ-18. У 2006 році Віктор одружився, у сімʼї народилося троє дітей.

"Син ніколи не жалівся, сам вирішував свої проблеми. Відрізнявся стійкістю та терпінням", – сказала Марія Йосипівна.

У 2015 році Віктор підписав контракт із 36-ю окремою бригадою морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Під час боїв поблизу Маріуполя зазнав перелому ключиці та кульових поранень у ноги.

"Брат довго лікувався, і щоб не марнувати час, вирішив здобути вищу освіту для подальшого розвитку у військовій справі. У 2017 році він вступив на заочне відділення Бережанського агротехнічного інституту. Після одужання у квітні 2021 року Віктор знову приєднався до побратимів-морпіхів", – розповіла сестра Галина.

На початок повномасштабної війни Циган був командиром гармати розрахунку самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону.

"25 лютого – день, який назавжди закарбувався в нашій пам’яті. Тоді був перший дзвінок від Віті. Він говорив лише хвилину, але з гордістю сказав, що вони стоять за Україну й тримають Маріуполь, – розповіла племінниця Маріанна. – Зв’язок швидко обірвався, та він встиг сказати найголовніше: "Маріуполь – наш. Ми боремось за Україну!". А трохи згодом прийшло повідомлення, яке ми ніколи не забудемо: "Перемога або смерть". 2 березня був останній відеозв’язок. Він не хотів багато розповідати, щоб ми не хвилювалися. Був у танку разом із побратимами, усміхнений, втомлений, але сповнений віри у перемогу. Показував, як влаштований танк, розповідав, як стежать за ворогом. Казав, що вони голодні, але з усмішкою додав: "У нас залишилися лише рафаелки, як же смачно ми їх їли!". Тоді по рації передали, що везуть сало, і зв’язок обірвався".

5 березня Віктор повідомив, що ворог глушить зв’язок. Щоб зателефонувати, потрібно було підніматися на висоту, тому телефонували побратими по черзі. Під час одного з дзвінків Циган сказав, що вони закопали документи, аби ті не потрапили до ворога.
10 квітня Віктор востаннє подзвонив матері. А 17 квітня рідні дізналися, що бійці з металургійного заводу імені Ілліча потрапили в полон.

"Ми чекали Вітю живим, але він повернувся майже через два роки – у домовині. У червні 2022 року росіяни передали його тіло, і понад півтора року він лежав у Києві. Лише 8 березня 2024 року наш Герой повернувся додому на вічний спокій", – розповіла племінниця.

Поховали морпіха 9 березня 2024 року на кладовищі села Верхня Липиця Івано-Франківської області.

У Віктора залишилися троє дітей, кохана, мати, батько, сестра, брат і племінники.

Українська правда спільно з платформою Меморіал вшановують пам’ять полеглих військових