Щодня та щоночі мирні українці гинуть від російських атак
Кривий Ріг...
Дніпровщина...
Сумщина...
Тернопільщина...
Одещина...
Харківщина...
Дніпро...
Запоріжжя...
Херсонщина...
Донеччина...
Чернігів...
Київ...
Щодня й щоночі цей тривожний перегук: «Що у вас? Знову гучно? Ви цілі?»
І відповідь, що розбиває надію: «Вбиті». Мирні українці знову вбиті Росією.
Діти і батьки. Зовсім молоді і старші. Цілі родини. Вимушені переселенці від війни, які шукали і не знайшли безпеки.
Люди у своїх містах, будинках, на своїх подвір’ях, на своїй землі.
«Що там в Україні? Вже тихіше? Ми чули щось про перемир’я», – питають десь далеко далекі від війни іноземці.
Ми теж «щось» чули, авжеж. Звуки тривоги. Наближення ракет і дронів. Крики і плач. Ми їх чуємо й зараз. Вони назавжди з нами.
У нас просто зараз 6 дітей і 10 дорослих, убитих Росією щойно в Кривому Розі.
Десятки вбитих Росією лише за останні тижні.
І сотні, тисячі – за роки.
Боляче жити в країні, яку хочуть убити. Але боляче жити у світі, де злочини проти людяності перестають обурювати й стають «нормою».
Нам потрібні не тільки слова співчуття. Україні потрібні дії співчуття, доки вони не знадобилися всьому світові.