Уявіть собі, це перший політичний сезон, коли влітку експерти не розповідають про те що восени будуть масові протести ук…

Уявіть собі, це перший політичний сезон, коли влітку експерти не розповідають про те що восени будуть масові протести українців через незгоду з соціально-економічним становищем і через тарифи. Хоча, очевидно, цього року і становище, і тарифи як ніколи будуть кусючими. Втім, розповіді про соціальний протест як ніколи розвіялись. І тут як ніколи хороша причина тицьнути в те, наскільки це був заїзжений і переоцінений засіб політичної мобілізації, який тягали усі кому погано спалося.

В чому причина? Ці розповіді про похитати ситуацію через високі тарифи були найменш придатним із популярних інструментів політичного дискурсу. Їх ліпили скрізь, тицяли кожній владі з причинами і без, ввижаючи примітивне марево соціальної теми як ключової для зміни влади. Чомусь усім здавалося що це ах як дієво, адже ніби так і ставалося історично (а насправді ні). Історії про те що «дістало погано жити» стають причинами революцій варто віднести до глибокого минулого, коли робочий день був 12-16 годин, а питання про придбання власного житла більшістю містян було ілюзією.

Такі ідейки носились стурбованою більшістю як невід’ємний ідеологічний наслідок дискурсу народництва - ось, мовляв, якщо не стане легше жити то як вийдемо, ух! А причина то проста. Значна частина політичних сил не задумувалися над реальними унікальними мобілізаційними інструментами - виринало те, що здавалося усім добре працює. В кращому разі партії позиціонували себе як ідеологічні, але і це по суті лише відмова від постійних пошуків і рефлексій про відмінні інструменти політичних комунікацій на користь «бля ну це ж ніби в усіх є і в усіх працює». В підсумку в українському розрізі ідеологічність завжди виглядала або як невдалий косплей відірваних реалій, запозичених із модного Заходу - в Люксембурзі жити добре, бо у них ліберали чи християнські демократи, а у Швеції соціалісти, ото всім так добре), або якоюсь бездумною єрессю яка збудована на силі минулих авторитетів і закликає до тонельного мислення. Ось вдів ти на себе цю ідеологію, і ні слово «хуй» сказати, ні пива на лавці випити, неси гордо і помри заради речей які невідомо навіщо тобі потрібні, а у результаті - через кілька місяців сам з такої ж структури втечеш.

Зараз із креативним наповненням політики стається ще більша криза. Політичні реалії, можливе усунення олігархів від політичної боротьби до прямих договорів з ОП і розвал укр телебачення як політінструменту роблять комунікацію ще складнішою. У підсумку, подрібнення великих медіапузирів на маленькі буде неодмінно вести до кризи сенсів - нестача спеціалістів у цій справі відчувається вже зараз. І я не про високі сенси «жити як в Сінгапурі, по законам Хюгге і в стилі Монако», а про конкретні інструменти політичної мобілізації. Те, що наливали нашому виборцю в його політичну тарілку було неїстівним ще до війни, а зараз політична столовка буде ще більш вимоглива до кухарів, яких в реалі немає.

Першим елементом повоєнної політичної відбудови буде створення заводу із виробництва політичних дискурсів. Замість прокату сталі - прокат меседжів. Стоїть собі політконсультант, смисловик чи інша скотина з обпаленим таблом в комбінезоні біля доменної печі і кочегарить наративи, аби закрити норму. І платити будуть не в доларах, а трудоднями. За тиждень такий завод зможе виплавити 200-300 ідеологій, більше 1000 політичних програм. За рік може бути закуплено станки для виробництва власних філософських шкіл, а там - вихід на транснаціональні корпорації, розробка палива для ідеологічних реакторів глобального значення. Замість військової мобілізації буде необхідна політична, тож поряд з військовими комісаріатами в кожній області відкриють політкомати, і щовесни та щоосені будуть вербувати молодих на промивку голови дискурсами.

А усім хто каже що треба не пиздіти, а йти на справжні заводи і кочегарити, я скажу: не пиздіть, а йдіть на заводи і кочегарте.