Boroshno news istoriia zhyttia vid puti z parutynoho do mykolaieva
Я вийшов задоволений собою назад. На головній вулиці міста катались місцеві, здавалось що просто туди-сюди, свій острів ніхто не покидав. Ого, подумав я, ти диви, є дорога і вони їздять. Знову глянув на карту. Загалом з Парутиного можна було їхати у двох напрямках. Назад на Миколаїв, я так їхав, та на Очаків. Мені здалося, що Очаків звучить як надія, але треба бути гнучким і стопити на всі боки. Так я і зробив. Вийшов на перехрестя і бігав з одного узбіччя на інше ловлячи буквально кожну машину.
Через деякий час зупинився дуже старий ЗІЛ, що їхав у напрямку Очакового. Веселий шофер, сказав, що прямує в село Солончак, але може і не доїде, бо соляра на нулі. Але він з радістю розділить цей ризик зі мною. Доїхали відносно швидко. Поворот у село виявився за 5 км і туди вела грунтівка. Я вийшов. ЗІЛ весело піднімаючи пилюку покотився у свій Солончак. Навіть закінчись соляра, думаю, чисто з врахуванням рельєфу, темпу, мало вистачить.
Навколо був безмежний степ, на горизонті знову крутилися вітряки, сонце розкраснілося і тонуло за горизонт. Вітер дув безперервно і пах жабуринням. Телефон майже розрядився. Тільки вітер. Гучний, пронизливий. Тільки степ з низькими деревами лісопосадок навколо сухих полів. Жодного авто, жодної живої душі. Я відчув себе героєм фільму Вулкан.
Через хвилин 40 самотності я почав розмовляти з собою. Вітер задував вуха і дарував надію, що це звук машини, але степ був плаский і я бачив на кілометри навсібіч, ніхто тут не їздив. Ніхто не йшов, ніщо не рухалося. Крім вітряків, крім гілля низьких дерев.
Ще через 20 хвилин на горизонті в міражах розпаленого асфальту з‘явилась точка, що ніби рухалась. Наближалась вона довго, старанно, оминаючи безліч ям на дорозі. У мене зажевріла надія. Водій проїхав повз і показав, що він по-місцевому і порулив у бік Парутиного. Це була жесть, я тупо не розумів де тут взагалі можна їхати по-місцевому.
Ще через 30 хвилин я вирішив йти назад в Парутине, там хоч були люди. Йшов і читав вірші, сонце вже частково заховалося за горизонтом. Ліхтарика не було, телефон помер, хоча тут і зв'язку не було. Тут нічого не було. Ось десь там за селом Солончак море, в принципі це і все шо є у місцевих, нашо комусь сюди їхати, що тут можна запропонувати?
І тут позаду я побачив його! Старий ЛАЗ ниряв і винирював з ям, рухався в димці у мій бік! Це було воно! Останній шанс. Остання надія не збожеволіти, надія перестати відчувати смак вітру на зубах. Автобус зупинився поряд і запросив до свого пильного, але затишного нутра. Він їхав у Миколаїв. Водій заявив що це останній рейс на сьогодні, дарма я тут отак стою і чекаю щось інше, словом сідай, почувай себе як вдома. Я був врятований, так ніби корабель мій давно затонув і останнє рятівне судно операції таки змогло мене винайти серед хвиль, підібрати та обігріти. Уже в глибокій темряві Миколаїв зустрів мене вогнями цивілізації.
