#борошнобібліографічний

Читаю нині Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію".

Це прекрасно, це неймовірно, це чарівно, це знову ж таки прекрасно. Книга настільки переповнена любов'ю до Слобожанщини. що буквально кожен читач, що хоч щось колись відчував до цього краю буде читати цей монументальний твір буквально затамувавши подих від захоплення. Я прочитав лише сотню сторінок, але хочеться вічно пливсти з героями роману по Дінцю в оточення комарів, містики та фантазій, кохання, різнобарвних бджолоїдок та рибалочок, слухати деркачів та розповіді про легендарні гори Слобожанської Швайцарії.

Але зараз трохи не про це. Хочеться просто висловити здивування, яким чином уся ця еліта письменництва української радянської республіки, яку ми знаємо під лаконічною назвою Розстріляне Відродження, живучи в казенному домі Слово і цілком собі захоплюючись надбанням революції, в свою чергу цілком собі могла не цуратися як відвертого буржуазного націоналізму, так і банальної, проте тонкої русофобії.

Цитую:
"Просто перед човном мрів Черкаський Бешкинь.
— Через міст від Черкаського Бешкиня буде Руський Бешкинь, — сказав Перебийніс. — Коли б я був ваш доктор Леонардо, — додав він похмуро, — я почав би розповідати вам про слово Бешкинь і що може значити це тюркське слово, далі — що таке Черкаси і як воно вийшло, що воно, оце слово, означує український народ, а наприкінці, щоб зробити вам приємність, ще раз сконстатував би, що Руський Бешкинь є село сифілітичне."