Роздуми про стратегію військово політичного керівництва україни
Початок 2026 року та 5 року повномасштабки то тут, то там змушує замислитись відносно стратегії котру обрало\обирає наше військово-політичне керівництво. Так чи інакше, але суцільно, що Україна, що наші союзники, спромоглись на утворення цілого рядку взаємопов'язаних помилок.
Після успіху перших місяців повномасштабної війни було обрано, як виявилось, помилкову стратегію «вирішального бою» де противник понесе такі втрати, що змусить його відступити та відмовитись від намірів. Ретроспективно як ми знаємо це виявилось помилковою стратегією, бо відштовхувались від намірів противника змінити політичний режим в країні.
Хоча це рішення противника саме по собі було помилковим, бо первинне стратегічне розгортання (2016-2021 років) сил та засобів майже повністю виконало поставлене перед сформованим угрупуванням завдання по пробиванню коридора в Крим та ліквідації угрупування ЗСУ в зоні ООС.
Останнє завдання не було виконано якраз через помилкове рішення про перенаправлення удару 1 ТА на інший напрямок, першочергово удар мав бути на Ізюм з виходом на Слов'янськ та оточенням угрупуванням на Донбасі.
Харківська наступальна операція ЗСУ стала останнім проявом маневреної фази війни. Фактично тоді було досягнуто військову ціль згідно «вирішального бою». Було розгромлено 1 ТА, противник втікав аж до самого Старобільська і лише відсутність глибини резервних порядків не дозволив просунутися глибше на Луганщину Збройним Силам.
Противник не мав достатньої кількості особового складу, і ця проблема накопичувалась в нього до критичної позначки, яка й призвела до провалу на Харківщині. Що й змусило противника ввести мобілізаційні заходи вже офіційно. А отже було помилково, в тому числі й мною, розглядалась мобілізаційна кампанія як та котра призведе до порушення соціального договору в Росії, та нестабільності в суспільстві.
Прийнявши цю данність за істину, союзники та ЗСУ проігнорували перші індикатори позиційної війни під час Херсонської оборонної операції з боку росіян. Тоді вибиття логістики та врешті-решт знаходження слабкого місця в обороні противника на півночі дозволило повернути територію, встати по Дніпру, але не нанести суттєвих втрат з військової точки зору. Фактично противник не дивлячись на втрати особового складу, зміг провести організований відступ зберігши ядро управління підрозділів котрі були суттєво вибиті, що фактично не означає їх розгром.
Увесь 2023 рік разом з битвою за Бахмут та контрнаступом можна назвати фінальними цвяхами в маневрову фазу війни. Передусім помилково було вже з боку союзників ізолювати театр бойових дій суто українськими територіями з одного боку, та з іншого посилена піар кампанія відносно часу та місця контрнаступу задля концентрації уваги та допомоги від союзників. Думка про ще одну «вирішальну битву» призвела до того, що було втрачено ініціативу, дорогоцінний людський ресурс та погіршення морально-психологічного стану війська.
Вибудова стратегії виходячи від бажання досягнути перемовин на прийнятних для Києва умовах призвело до переходу від неправильно вибудованної стратегії виснаження та вирішальної битви, до боротьби в соціально-політичній площині маючи позиційний тупік весь 24-й та 25-й роки. Курськ як явище пошуку виходу виявився запізнілим рішенням, хоч і вирішував задачі на інших ділянках фронту.
Виходячи з дій військово-політичного керівництва, можна зробити висновки, що на 25-й та 26-й роки цільної стратегії дій стосовно війни відсутня. Нанесення втрат особового складу противника не є критичним для нього у разі відсутності розгрому організаційного ядра підрозділів, економічні втрати на фоні витрат на ВПК противником також вважається прийнятним, навіть відсутність світла в обласних центрах таких як Мурманськ та Білгород не є чимось, що якось впливає на стан супротивника.
Противник відчуває наявність ініціативи з свого боку, обрав стратегію дій та продовжує перманентне стратегічне розгортання з метою виконання наступних завдань, таких як вихід на молдавський кордон та окупація Харківської та Дніпропетровської областей.