Дивлячись срачі відносно Булгакова, згадав свій текст дворічної давнини:
Останніми днями я побачив дуже багато сперечань та болючих акцентуацій стосовно питання національної ідентичності. Та взагалі ідентичності як такої. Це дуже добре, бо коли стають наріжні питання, то тільки дискусія може просувати нас вперед. Це місце де народжується істина.
Так склалося, що Україна - це держава яка психологічно застрягла у часі. Ми не змогли пройти етапів формування нації та державотворення в період модерну, і отримали цей історичний шанс лише фактично на рубежі переходу з постмодерну до метамодерну. З позицій висміювання та втрати авторитетів до нової щирості та відкриття (Rediscovering) трансцендентного. Фактично це дає нам можливість споглядання на минуле використовуючи більш чітку та якісну оптику, без цинізму та іронізації над ним.
Ще Сенека у своїх Моральних листах до Луцілія писав:
«Розмірковуємо над частинками життя, над цілим - ніхто не задумується. Хто намірився пустити стрілу, повинен знати, куди мітить, інакше який глузд цілитися, вирівнювати зброю? Не маючи окресленої мети, наші думки йдуть манівцями. Для мореплавця, який не знає, до якої гавані йому прямувати, жоден вітер не буде ходовим.»
Ця цитата належить безпосередньо до нас, бо фактично наша країна та перш за все суспільство знаходиться як той корабель, не маючи гавані ми прямуємо не знаючи куди на руках тримаючи лиш певні ледь помітні контури. Через це ми ніяк не можемо дійти на човні до Ітаки, бо кожного разу ми корегуємо курс і який би прозахідний вітер нам не дув, ми все одно стикаємось з крайнощами. І цьому є свої пояснення.
Наше суспільство пережило дуже травматичний досвід, порівнювати його можливо лише з досвідом гебреїського та польського народів. Які до сих пір не до кінця змогли справитись з своїми травмами. Суспільство це одна велика колективна людина, в неї можуть бути одночасно різні погляди, думки. Але є речі, котрі проходять через усіх як червона нитка. Ми дивимось на наше минуле виключно з позицій кризи та болю. Використовуючи лише одну призму, один кут погляду. Що є докорінно невірним, якщо ми хочемо пройти вперед. У своїй праці про феноменологічну психологію Ясперс акцентував увагу на тому, що людина може перейти на новий, радикально вищий рівень свого буття, лише в момент власної кризи, в момент коли буде стояти питання про самознищення власного «Я» та перехід на новий щабель, де вже заново складаєш своє «Я». Це явище Ясперс назвав Порубіжною ситуацією (Grenzsituation). Коли людина доходить до максимальної точки кризи і де вона мусить зробити свій вибір, або пройти етап трансформації, або піти на нове коло страждань, бо вона все одно рано чи пізно повернеться до цієї ж кризової ситуації. Для того щоб ця трансформація була успішною людина мусить подивитися не лише на себе, а мусить осягнути своє тут-буття (Dasein)взагалі.
Якщо подивитися безпосередньо на Україну через одну призму, то ми побачимо державу та суспільство, котре вже 30 років йде по колу свого травматичного досвіду. Криза за кризою, ми обираємо тут-буття жертви. Ми насолоджуємось своїми стражданнями і навіть сучасна література просякнута лише журбою та смутком. І задля підтримування цього ми постійно акцентуємо цей біль шукаючи подразники, як якийсь певний дурман, лише для того щоб знов відчути свою значимість.
Але це є помилковою гілкою розвитку, фактично вона деструктивна, бо змушує нас шукати ворогів там де нема, відмовлятися від частини себе, цуратися самих себе. І це ми можемо бачити серед певних інтелектуалів для котрих українці які знаходяться східніше Збруча є вже неправильні українці.
