Автор закликає до більш раціонального споглядання історії

​​Ми повинні навчитися споглядати свою історію більш раціональніше. Лише криза 2014-го року сприяла тому, що постать Ясновельможного пана Гетьмана Павла Петровича Скоропадського стала національною, стала тою на яку дивляться люди в пошуках сенсів та відповідей на запитання «Як?» та «Чому?». Але ще зовсім недавно він сприймався в суспільній думці лише як або німецька маріонетка чи російський служка. Ми все ще не можемо відповісти чітко на питання 1918-го року, чи було Антигетьманське повстання добром для України. Чому дії петлюрівців тут не піддаються критики? Коли вони фактично розв’язали громадянську війну, бо знов ж таки – за Гетьмана воювало багато частин армії Української держави. І ми сприймаємо твори які написані про ті події з боку того ж Булгакова, як ті твори, котрі будують російський міф. Але якщо ми приймемо той факт, що бої були поміж двома українськими сторонами. То місця для росіянин тут взагалі не буде. І якщо прочитати усі твори Булгакова про Київ, то побачимо що в нього немає ненависті до українців, але є персональна ненависть до Петлюри. І його треба розуміти і приймати думку ретроспективно, бо це повстання нічого для Української держави не дало. А навпаки, фактично поставили хрест на його існуванні від самого початку зносин Винниченко з РСФСР.

І на прикладі ЯВПГ ми поступово підійшли до питання, а чи дійсно треба себе пригнічувати зараз й надалі називаючи себе колонією в контексті минулого? Чому ми не можемо зараз взяти й забрати фактично повністю свій спадок? Акцентуючи увагу на малій частці ідентичності, ми дозволяємо казати Москві, що ми були сепаратисти, що без них Україна нічого не вартувала та інше. Але якщо будувати контекст спираючись на історичні факти, то ми зможемо перебити наратив тим – що це Москва все зробила, щоб Україна пішла. Автономні рухи Центральної Ради, що незалежність була проголошена лише тоді коли вже Тимчасового Уряду не було на мапі. Українізація частин Царської армії, фактично українізація робилась Петроградом задля контрідеологічної боротьби з більшовиками. Так само і з УРСР та СРСР. Не можна звужувати свій спадок відрікаючись від того, що люди котрі народилися тут та мали в собі так чи інакше частку нашої культури та суспільства жили та працювали при цараті. Ми даємо карти в руки використовувати проти нас цих постатей. На прикладі того ж Нахімова, котрий був з козаків. При цьому маючи такі робочі кейси на прикладі Сікорського, де українізували спадщину не дивлячись на те, що сам пан Сікорський був українофобом.

Україна не може будувати свою ідентичність на майбутнє виключно на питанні суто вузького погляду, бо чим тоді ми відрізняємось від Мазєніна з класичної п’єси «Мина Мазайло»? Росія нав’язала наратив колонії державі, котра ще з часів Речі Посполитої мала більше прав та свобод ніж будь-яка сусідня держава того часу. Тому ми маємо боротися повністю за свій спадок. Відстоювати свою участь у Грюнвальді, відстоювати те що дало Магдебурзьке право, відстоювати Лисянського, Погорєльского, Гоголя та Чехова, і звичайно Булгакова, та багато інших хто на це заслуговує, і більше того – заслуговує Україна. Бо коли питання стосується пошуку гавані до Заходу, то треба себе осягнути в усій повноті буття.