Є трохи вільного часу, тому можемо повернутися до старого формату аналітики (спробуємо).
Майже щодня за останні місяці, починаючи з закінчення битви за Авдіївку, ви можете бачити в зведеннях просування ворожих сил на тому чи іншому напрямку. Ба більше, ворог атакував з Півночі та намагався вирішити декілька завдань відносно створення «санітарного кордону», затягнення резервів СОУ задля неможливості їх відновлення та залучення в операціях в інтересах СОУ.
Як так склалося, що в багатьох ситуаціях під час боєзіткнення підрозділи та солдати вважають за краще відступити з вигідних позицій? Бо, звичайно, можна і треба наголошувати на тому, що нема укріплень (хоча на Херсонщині вони є, і суттєві), але хтось їх має займати. І, тим більше, обороняти. Бо якщо цього нема – то це по своїй суті готові укріплення для ворога.
Ситуація, котра склалась, має в собі одразу декілька шарів проблем. Фактично ми опинились в пастці часів Першої світової. Тоді французькі війська після Наступу Нівеля опинились на дні морально-вольових можливостей. Нашим «Наступом Нівеля» виявився фактично весь 2023 рік. Так, ЗСУ не втратили так суттєво боєздатність, як колись французька армія. Але й щось казати про проведення наступів нема ніякого сенсу. Про проблематику було написано окремо.
Іншими шарами проблеми є дії тилу. І тут одночасно відповідальність розділяють як народ, так і влада. Влада – тому що було втрачено дорогоцінний час відносно формування потрібної політики по мобілізації. Відсутність хоча б якоїсь комунікації, котра мала б можливість протистояти російським операціям психологічного впливу та постійне знаходження у внутрішніх розбірках. Про стратегію я вже промовчу.
Народ – бо не до кінця сприймає власну відповідальність відносно держави. Хтось, кудись, аби не я. Це стає фактичним девізом. І ці настрої звичайно резонують у війську – солдати та офіцери не розуміють, за що тоді воювати, та хто їх замінить у лавах оборони в разі їх загибелі чи суттєвому поранені. І той мобілізаційний бум, котрий йде зараз, є фактично останнім проявом. Бо люди розуміють, що краще вони знайдуть собі підрозділ самостійно, ніж їх відправлять казна-куди. Тривати він може орієнтовно до початку-середини осені, виключно в рамках пропускної спроможності органів комплектування та навчальних центрів.
І тут тоді постає питання – а що далі? Як це не дивно, але ми й тут торуємо шлях французів та чекаємо. Вони чекали американських військ та танків. Ми чекаємо початку Третьої світової, що для України в контексті війни несе виключно позитивні речі. Чи може бути інший шлях? Може. Але треба брати до уваги, що росіяни не мають проблем з особовим складом, і якщо треба – то спокійно проведуть другу хвилю мобілізації. Суспільство спокійно сприймає силове залучення на контракт пролів та інший люд, ніяк не реагуючи на втрати. Чи мають вони проблеми з технікою? Того, що є (і про що домовляться з власними союзниками) буде достатньо, щоб продавлювати Сили оборони рівно стільки, скільки на це потребує Москва.
Чи є час щось для України виправити? Насправді це теж є. Але виключно в контексті оборони: щоб, принаймні, росіяни не взяли більше. Це вже залишимо без конкретики. Ті, кому потрібно знати, що саме – так чи інакше про це знають.