Юрист петраковський про проблеми пошуку справедливості в правосудді
Наш активний підписник Volodymyr Petrakovskyi, юрист та викладач, про проблеми того що ми, як суспільство, шукаємо в правосудді.
„Всевідаючий Бог, звісно, без зусиль відрізнить винуватого від безвинного... Проте люди на таке не здатні. Нам потрібен процес — судова система — щоб відділити безвинних від винуватих. І це далеко не просте завдання. Люди неминуче помилятимуться… Такою є природа будь-якого людського починання щодо з’ясування фактів“1, - на зламі ХХ століття це блискуче спостереження Алан Дершовітз, професор права та один з найвідоміших адвокатів США, зробив, звісно ж, щодо кримінального суду.
Інший інтелектуал, професор психології Джордан Пітерсон, невтомно нагадує нам сьогодні, що Західна цивілізація, маючи особливу прихільність до юдеє-християнського спадку, є логоцентричною (давн.-грец. „слово“). Тобто досконалість сутностей (істот, ідей, починань), навіть якщо лишити осторонь їхній релігійний зміст, є нічим іншим як уособленням правди, а не «фальшивого слова».
Дещо з іншої перспективи, одначе те саме по суті, пише й автор книги „Людина розумна“ професор історії Ювал Ной Харарі: „Сучасна наука ґрунтується на латинському принципі ignoramus — „ми не знаємо“ <…> Визначаючи своє невіглавство, вона ставить собі за мету отримання нових знань“ 2.
Іншими словами, релігія й наука тяжіють до одного й того ж — до правди. Тільки кожна плекає собі інший її образ: Бога чи найбільш досконалого знання (для вірян друге дорівнює першому).
В Україні наразі заведено інакше.
Тут усім бракне лише справедливості. Активісти пропонують встановити справедливість (так чи сяк). Чиновники називають себе знаряддям справедливості. Навіть західні дипломати не пасуть задніх: тільки й мовлять що про справедливість.
Але знову ж таки: першим ідеалом Західної цивілізації є правда (логос). Досконалому Богові не потрібно її шукати (він і є логос), тому може без затримки чинити справедливо. Інша справа недосконалі люди: ми помиляємось навіть частіше, аніж це може нам здаватися. Саме тому пошук правди (фактів) лежить в основі структури людського досвіду; саме тому правда передує справедливості; тому саме правда є першим ідеалом правосуддя. (Нехай ви визнаєте тільки його секулярну природу — сучасна наука править про те саме).
Забуваючи про це, ми поступаємось правдою. Навіть обмінюємо правду на справедливість — що є нонсенсом. Зокрема, так трапилось в цей день тогоріч.
Рівно рік тому українська влада видала країні-агресору 5-тьох українських громадян, ексбійців спецпідрозділу “Беркут”, яких обвинувачують у розстрілі учасників Революції Гідності. Першу скрипку в цьому процесі зіграла прокуратура й особисто тодішній Генпрокурор Руслан Рябошапка. Аби вгамувати суспільство, його притисли етичною дилемою: чи справедливо й далі „утримувати“ наших хлопців у полоні, коли є можливість їх звільнити?“. «Справедливість» тоді перемогла. А правда…?
Ignoramus (ми не знаємо). Замість дослідження доказів та подальшого підтвердження чи спростування обвинувачень, судове провадження фактично зупинене.
Цьогоріч маємо ще приклади.
Від дня, коли Конституційний Суд ухвалив рішення у справі повноважень Національного агентства з питань запобігання корупції, найбільш активна частина громадськості та прогресивні політики звинувачують суддів у низці серйозних злочинів, державній зраді зокрема. Хоч до цього часу переконливих доказів для таких звинувачень так і не було представлено, громадськість разом з Президентом намагалися «відновити справедливість» за будь-яку ціну. Правду в цій історії довелося шукати Венеційській комісії Ради Європи.
