Bora Qırımlı з черговим показовим і красномовним текстом.

Втрачена надія Афганістану.

15 лютого кожного року, згадується чергова річниця виводу радянських військ із Афганістану у далекому 1989 році.
Зазвичай, всі аналізують наслідки цієї авантюри для СРСР і рахують кількість вбитих і скалічених солдат, яких комуністи відправили віддавати «інтернаціональний борг».

За розмовами про поразку СРСР, чомусь забувається черговий провал «побудови справжнього соціалізму».

Історія Афганістану складна і трагічна, однак без соціалістів у афганців був потенційний шанс вирватися із злиднів і середньовіччя. Керівник країни у 1973-1978 роках, Мохаммед Дауд, хоча і був диктатором, але проводив поступові, обережні, але дуже важливі зміни в країни і мав великий авторитет серед населення. Дауд просував освіту, розширення прав жінок, економічні реформи. У 1975 році було придушено спробу повстання ісламських радикалів.

Важливою стала і земельна реформа, яку уряд Дауда почав проводити за капіталістичною схемою – у великих землевласників держава викупала землю та розподіляла поміж безземельних селян, за спеціальною формулою, що враховувала місцеві особливості цієї гірської країни.
Однак незалежна зовнішня політика Дауда стала фатальною для нього і для країни. Він почав зближення із Заходом, налагоджуючи відносини із головними союзниками США в регіоні – Саудівською Аравією, Туреччиною і Пакистаном.

У 1977 році під час переговорів у Москві, генсек Брежнев вимагав від афганської делегації зупинити співпрацю з НАТО, а коли Дауд відповів, що Афганістан вільна країна аби самостійно визначати зовнішню політику – відносини із СРСР остаточно погіршилися.
Вже за рік, у 1978 році у Афганістані пройшла «Саурська революція», за результатами якої до влади прийшли підтримувані Москвою комуністи, а Мохамед Дауд і його родина були страчені.

Афганські комуністи були прості як заповіт Леніна - уряд Таракі заявив, що за 5 років зробить те, що радянська влада досягла за 60 років.

Ліві революціонери не збрехали – по країні прокотилася хвиля страт та арештів «ворогів соціалізму», насаджувався культ особистості Таракі, почалися розстріли релігійних діячів, примус до відмови від традиційних відносин у сільських районах.
Селяни відповіли акціями непокори, які довелося жорстоко придушувати знищуючи цілі населені пункти. Наприклад 1.000 жителів кишлаку Керала, комуністи зігнали на головну площу і розстріляли з кулеметів. Аби довести переваги соціалізму - Герат довелося бомбити з літаків, а 4.000 мешканців було вбито. Лише за 1 рік керування соціалістів загинуло 50 тисяч афганців.

Жорстокість соціалістичного уряду привела до початку активного збройного протистояння із населенням. Афганська партійна верхівка як і вчителі-комуністи з СРСР любили знищувати і один одного. Таракі був вбитий «колегою» - Хафізуллою Аміном, якого згодом було вбито радянськими військовими і призначено керівником Бабрака Кармаля.

У 1979 році афганський режим опинився у критичній ситуації, що змусила СРСР перейти від таємної підтримки до відкритого військового вторгнення в Афганістан.

За підтримки радянських військ уряд Кармаля продовжив соціалістичну земельну реформу, яка полягала у абсолютно безглуздому «забрати у багатих і віддати бідним». Радянські економічні радники просували типову схему, що використовувалась у республіках Середньої Азії.

Землю відбирали у великих і середніх землевласників і розподіляли поміж бідних селян. Однак реформа провалилась.

Нові власники відмовлялись обробляти чужу власність, адже це порушувало як релігійні закони, так і неписаний кодекс честі «Пуштунвалі».

Крім того, у географічних умовах Афганістану банальне «нарізання» однакових за розміром земельних ділянок не мало сенсу, адже важливішим був доступ до водних ресурсів, а не розмір ділянки.

Жорстка централізація влади абсолютно не сприймалась пуштунською елітою, яка віками мала високий рівень самостійності у керуванні розрізненими гірськими місцевостями.

Незадоволене іноземним втручанням, населення, постійно поповнювало ряди «моджахедів».