Радянський уряд 1950 заслав спецпоселенців навічно
6 квітня 1950 секретною постановою Ради Міністрів СССР спецпоселенці стали вважатися засланими навічно. "...Мені йшов 15-й рік, і я дуже важко пережила ці моменти. Серце краялося, коли дивилася, як м0ск@лі відправляли рідних та односельців у Потутори на станцію. Люди голосили, скакали з машин, щоб утекти. Як машина рушила, я не витримала й закричала: “Мамцю моя дорогенька!”. М0ск@лі зрозуміли, що я теж із сім’ї повстанця, й посадили на іншу машину. У Потуторах вагони вже чекали своїх нещасних “пасажирів”.
Пригадую, як плакали за нами люди, як співчували. Сусідка Стефанія Кулина принесла нам чотири хлібини. Ми взяли з собою лише кукурудзу, муку, перину й подушку. Як поїзд рушив – був страшний плач. Хлопці заспівали “Рушив поїзд в далеку дорогу”, і всі відчули безпорадність перед майбутніми поневіряннями в холодному м0ск@льському Сибіру, куди три тижні їхали примусово переселенці в смердючих вагонах.
Замість туалетів – діри в вагонах. Люди соромились, закривались простинями. Всього було десь тридцять вагонів, і в одному - 35 родин із Мечищева. Дволятики потрапили в Зарянівку Сталінського (тепер Новокузнєцкого) району Росії. Поселили їх спочатку в конюшні. Перед тим тут перебували полонені німці, яких повезли в тайгу. Частину новоприбулих теж забрали в тайгу, де вони заготовляли деревину. Катерина Дволятик працювала на лісоскладі, Марія спочатку на заводі (вугільному), потім – у шахті. Шахтарям на день виділяли по кілограму хліба, інші одержували по 250 г. Хліб давали за карточками, люди стояли за ним у чергах. Інколи Марія не їла по три дні, але на роботу мусіла йти.
– У 50-градусні морози ми дуже змерзали. Мамі відняло руки й ноги. Люди гинули, як мухи. Важка дорога у “поїзді смерті”, голод, холод, знущання м0ск@лів багато хто не пережив. Малі діти дуже вмирали, й ті, хто хворів. Не витримали й мої односельці Микола Ільків, Іван Проць, Іван Харовський. В трунах тоді навіть не хоронили, а в спільних ямах, які ми називали “братські могили”. Аж у 1949 році почали робити труни, ховати людей окремо і робити таблички. Скільки таких могил у Сибіру – одному Богу відомо. Люди часто тихенько молилися у бараках, жінки самі відправляли Служби Божі. Хлопці, котрі розумілись на столярці, будували хати. У них поселялися три-чотири родини." Спецпоселенці - раби Сибіру
via Lesya Porutska-Sakovych