Ось про те, як народжувала свою першу дитину:

«З Сибіру я повернулася хвора, лікарі признали туберкульоз легенів. Невже, думала я, доведеться мені померти на рідній землі? Мені ж лишень вісімнадцять років, і так хочеться жити! Дуже допоміг мені Остап, з яким ми були знайомі ще перед тим, як нас вивезли. Він робив усе можливе для того, щоб я вилікувалась. І коли прийшов той щасливий день, коли мене виписали з лікарні, Остап, не дивлячись на велику різницю у віці, запропонував вийти за нього заміж, і ми повінчалися. Та не довго ми тішилися нашим щастям, бо прийшов енкаведист і мене арештував.

Це було в грудні 1948 року. На той час я вже була вагітна. Нема слів описати, як мені важко було сидіти в камері, де нас було близько сорока жінок, тяжке повітря, духота, сморід від параші та кислої баланди. Коли лягали спати, кожному припадало дві дошки на підлозі, тому всі мусіли спати на один бік і разом обертатися. Я віддавала свою пайку хліба одній жінці, щоб вночі поставити на неї ноги, бо дитина підпиралась мені під груди. 23 березня 1949 року прийшов день, коли повинна була народитися дитина. Мене забрали в санчастину, там замкнули в маленьку камеру саму. Коли почалися пологи, я з переляку кликала на поміч, проте з-за дверей наглядачка кричала мені: «Не бойся, не подохнешь, бандеровка!».

І так в тюремних стінах прийшла на світ моя донька Оксаночка, і тримали там мене з дитиною ще цілий рік. Перші кроки моя дитина зробила там, і перше слово «мама» я почула в станіславівській тюрмі. В лютому 1950 року мене з дитиною етапом привезли знову в Комі АРСР, в Сиктивкар, випустили і сказали: «Іди, влаштовуйся на роботу і живи». А де жити, де працювати, з ким дитину лишити? І копійки нема… Але добрі люди прийшли на допомогу, прихистили біля себе в бараку, а за декілька днів чоловік прислав гроші, а потім і сам приїхав. Там ми з чоловіком і донькою прожили до 1956 року»…

Ігор Роп‘яник