Чому фіксація цін погана ідея під час кризи
Продовжуємо серію постів в честь випуску нашої книги "Що потрібно знати українцям про економіку", практичного посібника, який у легкій формі підвищить ваші економічні знання. Його ви як завжди можете придбати за посиланням.
Сьогодні продовжимо про те, чому фіксація цін – погана ідея під час кризи
Всі люди працюють та створюють суспільні блага. Хтось випікає хліб, хтось будує дороги, а хтось керує великою компанією. Перед філософами, політологами та економістами всіх часів стояло одне головне питання – як всі ці блага розподілити чесно?
Особливо гостро це питання стоїть під час дефіциту. Давайте на прикладі розглянемо слабкі та сильні сторони всіх можливих моделей розподілу товарів.
В маленькому містечку на хлібзаводі зламалася пічка. Через це завод не може відправляти на полиці магазинів достатню кількість хліба. Ситуація, за якої хтось залишиться без свіжих батонів, неминуча. В супермаркеті щодня ажіотаж, адже хліб потрібен всім – як бідним, так і багатим.
Керівництво заводу розуміє, що продасть увесь хліб за будь-яких умов. Тепер існує два варіанти. Перший – ціни залишають старими, і хліб отримають найшвидші. Другий – ціни піднімають, хліб отримають найбагатші, а компанія отримає надприбуток.
Розгляньмо їх обидва.
Припустимо, влада примусила зафіксувати ціни. Покупці стоять у чергах за хлібом. Сотня людей щодня недоїдає і так відбувається цілий місяць. Хліб отримують ті, кому більше за всіх треба, тобто хто скоріше займає місце у черзі. Чи справедливо це? Давайте вважати, що так.
Але що відбудеться із заводом? Оскільки план із продажу хліба зірвався, підприємство отримає збитки. Керівництво бідкається, що через нестачу грошей не може купити нову пічку та повернути виробництво на минулий рівень.
Наступного місяця дефіцит на ринку заповнить хлібзавод із сусіднього міста, а наше підприємство ризикує збанкрутіти, бо через втрачені позиції на ринку тепер не може конкурувати.
Як наслідок – скорочення штату й втрата людьми робочих місць. А місто, яке наказало заводу зафіксувати ціни, тепер недоотримає податки від цього підприємства і не збудує нову дорогу.
А тепер припустимо, що ціни з самого початку вирішили підняти. За таких умов хліб отримують тільки багатші городяни. Сотня бідняків вимушена недоїдати, адже їм ще треба платити за комуналку та розплачуватись з боргами. Чи справедливо це? Серце підказує, що не дуже.
Але за таких умов криза скоріше закінчиться. Завод отримає надприбуток, купить нову пічку, оптимізує виробництво і наступного місяця випустить більше хліба. Робочі місця збережені, а хліб став навіть дешевшим завдяки модернізації виробництва.
А якщо керівництво міського хлібзаводу вирішить покласти надприбуток у кишеню та не захоче модернізувати виробництво, то святе місце пустим не буває. На високу ціну хліба збіжуться інші підприємці, які будуть випікати його самотужки. Цим вони стабілізують ціни та отримають власну частку на ринку.
В першому випадку городяни заплатили за хліб менше, але розплатились потім втраченими робочими місцями та недофінансуванням місцевого бюджету. В другому – городяни переплатили за хліб в один місяць, але змогли уникнути витрат у наступних.
Висновок простий – під час дефіциту хтось неминуче залишиться голодним. Питання лише в тому, як із цієї кризи виходити. І не завжди інтуїтивно-справедливий варіант є найбільш ефективним вирішенням проблеми.
Більш того, з погляду моралі примус людей віддавати більше грошей та стояти годинами черзі – не дуже то й відрізняються. Якщо одна людина не може купувати дорогий хліб, бо не має грошей, інша – не може стояти у довжелезній черзі через брак часу або здоров’я. То може категорії справедливості тут взагалі не дуже доречні?
Це був доволі спрощений приклад, щоб описати плюси та мінуси кожної моделі розподілу благ. Звісно, в реальному світі хлібзавод взяв би кредит на нову пічку або скористався б фінансовою подушкою та швидко б вийшов зі складної ситуації.
Однак основні принципи з цього прикладу працюють на сучасній економіці. Наприклад, цієї осені у Китаї був гострий дефіцит вугілля.