Кремлівський Китай: про що треба знати українцям, очікуючи підтримки від КНР
Частина 3.
Загравання з комуністами
Наразі Україна закликає комуністичний Китай до миротворчості, однак природа цього процесу відрізняється від тенденцій, які характеризували українсько-китайські відносини в минулі роки. Серед високопоставлених світових політиків є думка, що КНР є єдиною державою у світі, що може вплинути на росію. І частково воно так і є. Поза тим підставами для такого впливу може слугувати не намір стабілізувати світ з боку Комуністичної партії Китаю, а підрахунок потенційних втрат через “сталеву дружбу” Сі Цзіньпіна з московським мародером. Інакше кажучи, можна констатувати, що Україна залишає місце китайському господарю росії втрутитися в ситуацію, маючи за плечима обіцянку США та союзників накласти санкції на КНР за допомогу Кремлю. Санкції, про які міжнародне антикитайське лобі мріяло дуже давно, однак які не могло забезпечити навіть попри геноцид уйгурського народу в Східному Туркестані та гібридну окупацію Гонконгу.
Чого хоче Китай?
Однією з ключових помилок як українських, так і західних експертів є недостатнє розуміння природи російсько-китайських відносин. З одного боку, ми можемо спостерігати очевидні сюзеренітетно-васалітетні зв’язки, за якими васал – колонія росія – забезпечує КНР усіма необхідними ресурсами майже за безцінь (нагадаю, Китай прийшов на допомогу Кремлю відразу після першого російського вторгнення до сучасної України у 2014 році). З іншого боку, ми можемо бачити ідеологічну синхронність путінського рашизму та китайського комунізму. І це той елемент, який часто не помічають як на Заході, так і на Сході. Проблема полягає в тому, що антикомуністичні китаєзнавці не аналізують росію та не володіють її мовою, а антикремлісти не вдаються до аналізу того, що відбувається в КНР. Недостатність компаративістики може створити ілюзію того, що РФ – КНР прогресують у божевіллі паралельно, але не взаємопов’язано; до 2014 року так і було, однак вісім років внесли в їхній сказ багато змін.
І росія, і Китай, мають на меті перемогу над ліберально-демократичним світовим порядком. Обидві агресивні держави прагнуть перегляду політичної географії світу, який має початися з “повернення історичних територій”. Напад росії на Україну та Грузію – наочні приклади. Наступ КНР на Гонконг, провокації в Південно-Китайському морі (на основі середньовічних договорів), а також потенційна атака на Тайвань є такими ж.
І путін, і Сі, прагнуть також повалення системи, де світова першість належить США та їхнім союзникам. Вони навіть розвинули нову теорію про “множинні демократії”, де немає місця загальній теорії держави та права. Мовляв, є західна демократія, а є “російська та китайська демократії”. У китайській комуністичній пропаганді приділяється багато уваги вищезгаданій політологічній графоманії.
Китай готується до війни. Про це свідчать і “лібералізація” політики з дітонародження, і масові закупівлі стратегічних ресурсів (як-от української аграрки) у всьому світі, і розширення видатків на армію та військові технології, і наміри будувати нові військові бази в Африці та Південній Америці. Єдине: для втілення задумів КНР необхідно ще років 10–15.
Російська ж війна не вписується в цей “ідеальний план” і водночас псує геополітичні плани КНР. Наприклад, неможливо спрогнозувати, що буде з експансивним проєктом Компартії по всій Східній Європі під назвою “Один пояс, один шлях”, який раніше також підтримувався ОПЗЖ та іншими недалекоглядними політиками в Україні. Попри це є думка, що КНР “тестує” Захід на війні в Україні: комуністи уважно спостерігають за тим, на що їм розраховувати в разі вторгнення до незалежного та демократичного Тайваню, який, до речі, “конспектує” кожен аспект української боротьби з російським злом.
На моє переконання, Китай прораховує всі можливі сценарії втрат від подальшої співпраці з росією (де він зможе “перекрити” санкції, не втрачаючи власні фінанси, а де – ні), а також будує плани про повне захоплення фінансово-економічного контролю над росією для встановлення монополії на російські природні ресурси.