Важко пораненого бійця виносили з гаражу під обстрілом
Підбігає кент з моєї роти «Кіпіш» і каже, що потрібно виносити. Бере мене на «кочергу» і починає вібігати з гаражу і 100 м. біжить в сусідній дім. Починає сипати «стодвадцятий» в придачу до снайпера й АГС. І починається йобнута рубка. Забігає в сусідній двір, там стоять два нацгвардійця. Він дає їм мене під руки і каже спустити мене в підвал у гаражі. Вони мене беруть. «Кіпіш» пішов давити противника з кулемету, і в сусудній двір прилітає стодвадцятий. Нацгвардійці просто кидають мене і розбігаються. Я падаю на спину.
Весь цей час була неадекватна біль. А обезболу не було, бо рюкзак з обезболом був на сусідніх позиціях, дуже далеко. Мене не було чим уколоти, тому весь цей біль довелося терпіти «на лютого мужика».
Забігає у двір мій загиблий побратим «Брокер», офігівший спостерігає як я лежу зі зломаною ногою на траві вже готовий померти. Починає «наводити суєту», виставляє сектора, збирає всіх хлопців, настроює оборону і доводить до того, що мене нарешті спускають у підвал. А в підвал мене спускає вже мій товариш Кіпіш, який повернувся спеціально для цього.
Я там лежав до ночі, десь 6-7 годин. Ми чекали ночі, тому що суміжні сили відмовилися прийти до нас на поміч, щоб мене евакуювати. Хлопці приймають рішення дочекатися ночі, знайти тачку, донести мене до неї і самим особисто відправити на Азовське КСП, де наші медики змогли б мене залатати.
Хлопці знайшли тачку. Вже була пізна ніч. Носилок не було. Взяли двері, постилили ковдру, винесли мене в гараж, поклали на двері й накрили термоковдрою.
Оскільки противник був від нас від 100 до 300 метрів. Це потрібно було робити все в тиші, бо якби нас почули, це був би каюк, тому що в них були і тепловізори і ПНВ. Це було максимально скритно, попід дворами й заборами. Я собі засунув шкарпетку в рот, щоб хоча б не кричати, а мичати.
Продовження у коментарях
