Боротьба з корупцією через соціальну практику
Один із непрямих але достойних уваги інструментів боротьби з корупцією як соціальною практикою вас, скоріше за все здивує. Ми всі знаємо багато про слабкість і відсутність стійкого ефекту «ганятись за прізвищами», знаємо всі хитромудрі формули «будуйте інституції», від держав які встигли їх розбудувати відчутно раніше у значно стабільніших і сприятливіших умовах (без війни соцмереж, так). У площині ж «впливу через ідеї» все зводиться до примітивних «zero tolerance for corruption» ідей, які виглядають красиво лише на картинках, а в підсумку породжують здебільшого білий шум замість повноцінного впливу на поведінку. Натомість, є і інший цікавіший ключ до поведінки людей, повʼязаної з трансформацією їх життєвих пріоритетів. І ця тема це смерть.
Важливим аспектом схильності до жадібності і жорсткого матеріалізму, які є психологічною основою схильності до корупції є певна форма ставлення людини до можливості власної смерті. Ще 2004 року вийшло цікаве дослідження Філіппа Козоліно з університету Міннесоти та його колег, в якому описувався цікавий феномен: різні масиви даних показували абсолютно різні наслідки впливу інформації щодо потенційної смерті на людей і це належало пояснити. Більш раннє дослідження 2000го року подавало красномовний факт: люди, яким більше нагадували про ризик їх смерті трансформували поведінку до більш матеріалістичної, вони ставали більше думати про гроші, радикально індивідуалізувались і ставали жадібнішими. Водночас, були і інші дослідження з людьми які пережили клінічну смерть і реально ледь не померли, масово переглядали цінності в бік значно менш матеріалістичних. Вся різниця виявилась у сприйнятті факту власної смертності і рівні абстрактних роздумів навколо цього факту.
Люди що відчували безпосередній страх смерті більш активно не занурюючись у глибоку рефлексію використовували жадібність, матеріалізм та орієнтацію на «тут і зараз», «все і негайно» як захисний механізм для подолання тривожності. Люди що ставали менш матеріалістичними, більш соціальними і орієнтованими на суспільне благо, це люди які не просто зіткнулися із фактом своєї смерті, а безпосередньо довго були вимушені над нею думати, оцінювати життя з різних кутів і свій внесок, свою роль та сенс життя і смерті як таких. Тим самим люди впритул стикаючись із фактом власної смертності трансформуються, але в який саме бік - тут уже питання як саме вони поставляться до цієї теми: будуть занурюватись вглиб і опиратись на смертність як точку що переоцінки цінностей, або ж стануть відмахуватися і формувати уявні «методи» захисту від смерті, що призведе до їх глибшої атомізації і посилення розриву з суспільним благом.
Ернест Беккер 1973 року написав мабуть ключову для соціальних наук книгу про смерть, «Відкидання смерті», в якій доволі жорстко описав більшість складових людської цивілізації як методів своєрідного відкидання факту власної смертності. Люди це єдині тварини, що знають про свою неминучу смерть — і це знання є нестерпним. Усе, що ми робимо, так чи інакше є відповіддю на жах що виникає від відкриття цього факту власної смертності. Я думаю для кожного з нас в житті був особливим саме той досвід, де ми ще дітьми вперше довідались про це явище смерті, і навряд чи нам вдасться повністю забути саме той перший досвід у вигляді сприйняття факту смерті старших родичів чи когось близького і як це моментально «розрізало» та деформувало соціальну тканину і поведінку оточення наших родин. Беккер в своїй книзі стверджує, що існує базова роздвоєність людського життя між фізичним світом об’єктів і біології та символічним світом людського сприйняття. Оскільки людина має двоїсту природу (фізичне «я» і символічне «я»), вона здатна трансцендувати дилему смертності, зосереджуючись переважно на символічному «я», інвестуючи енергію власної смертності як біологічного у «сліди» на землі, що є продовженням символічного «я». Людина описує «проекти безсмертя» — спроби створити або стати частиною чогось, що переживе її фізичну смерть. Це дає відчуття, що наше життя має сенс, мету і значення у великій схемі речей.
